Про обезьян и информационную войну

Стандартный

Ситуация с правами человека в Украине несколько лет назад была сложной, однако заметно лучше, чем в других странах СНГ. Украина признавалась как «свободная» организацией Freedom House и другими. К сожалению, на сегодняшний день, главная проблема нашего общества в том, что оно придерживается заведомо неверных социальных норм, которые заставляют забыть в принципе, про существование прав человека в нашей стране. Я говорю не про политические изменения, а про мощнейшую информационную атаку на граждан нашей Родины. Про информационную войну, которая не разрушает вещи, но влияет на сознание, души и поступки людей.

Мне это напоминает известный эксперимент — в клетку сажают несколько обезьян, сверху вешается банан. Одна из самых наглых пытается его сразу достать и в этот момент, всю группу обезьян окатывают ледяной водой. После небольшого количества попыток, обезьяны начинают тупо бить каждого, кто попытается достать банан. Потом обезьян начинают по одной удалять из клетки и на определенном этапе перестают поливать водой. В конце эксперимента, оказывается, что в клетке нет ни одной обезьяны, которая бы помнила, что за попытку достать банан окатывают водой, но при этом вся группа продолжает бить любую новую обезьяну, которая пытается достать банан и не в курсе этой социальной нормы в клетке. Что будет дальше? Есть 2 варианта: 1) В клетку попадет обезьяна, которая слабая, хилая и убогая — она пытается достать банан и ее просто побьют. 2) Туда попадет крутая и сильная обезьяна. Она задаст вопрос другим: За что вы меня бьете, Вы что, идиоты? Давайте вместе доставать этот банан! Если нужно будет, она сама всем даст люлей, достанет банан и установит новую социальную норму в клетке.

Главный вопрос заключается в том, как скоро нашему обществу повезет так, чтобы в нем появилась сильная обезьяна, которая не будет ориентироваться на отжившие социальные нормы. Которая, прагматично дорвется до банана и заставит поменять глупые, устаревшие и отжившие социальные нормы на более новые, успешные и мотивирующие каждого.

Николай, г. Донецк.

Дорогою ціною

Стандартный

Баба з воза, кобилі не легше..?

2014 рік добігає кінця. Скільки подій перевернули країну з ніг на голову! Або, може, з голови на ноги? Та ні, на ноги нам ще доведеться ставати дуже довго — на японське економічне диво не можна сподіватися. Євромайдан давав надію, на те, що це — чергова Помаранчева революція, — БЕЗ КРОВІ, але з якісно новими змінами: без зради, із економічним підйомом, із видовищною люстрацією винуватців сьогоднішнього стану речей, із поступовим економічним зростом — дуже повільним, але все ж таки… Ми хвилювалися із надією і трепетом у серці за майбутнє… Пам’ятаєте, києвляни приймали на квартиру жителів інших областей, таксисти підвозили до та від Майдану безкоштовно — у повітрі був дух всепідтримки та згуртованості, дружби та взаємоповаги. Про те, що Євромайдан, маючи усі ці позитивні фактори, притаманні попередній революції, призведе до такого кропролиття, не очікував напередодні, мабуть, і найголовніший фігурант-причина катастрофи в державі, екс-поважний гарант, який по-щурячи втік з країни.

Легше всього віддавати накази про те, щоб студентів забили кийками, полили у мороз холодною водичкою із пожежної машини, тому горе-гарант вдався до цього “легше”, навіщо ж шукати складніші шляхи — шляхи каяття, зізнання у політичній імпотенції і людської жадібності?
Баба з воза, а кобилі не легше від того, що екс-гарант покинув свою підопічну (країну). Ну, хіба що легше морально… Країна зайнята іншим: втікач поставив перед нею жорстоке завдання — виживати в умовах війни.

Безкоштовна незалежність..?

У 1991 році, — кажуть деякі історики і політики, незалежність нам далася “безкоштовно”, без усіляких втрат, тепер маємо за неї заплатити. Але історичні факти доводять, що цей процес буде безперервний, і доводити свою свободу і незалежність доведеться постійно. Немає жодної гарантії, що хтось знову не захопить Донецьк чи Донбас, Луганськ чи Крим. Деякі кіровоградські історики переконані: Україну поділять інші держави. Можливо, так і станеться, адже поки серед нас живуть “щури”, які триматимуть кулаки за режим розкрадання і антинародну політику, які будуть дивитися російський зомбоящик і заглядати у рот путіна, нам не бути сильною державою.

Політичні міфи — цинічні ігри політтехнологів

Причина криється також у далеко ментальних речах та політичних технологіях, медіанеграмотності суспільства, низькою культури згуртованості українського народу, адже Євромайдан чи Помаранчева революція — це ще не вся країна, цього дратуючого — “моя хата скраю”. Давно не таємниця, що розкручений міф про Україну, яка поділена на схід і захід — це просто міф — політичний, просто гарна робота деяких політичних технологів, яка чомусь сприймається українцями за чисту монету. Нас навмисно хочуть розгуртувати, зробити із нас ворогів, щоб поділити державу, щоб зручніше було керувати.

“Вєлікая” імперія

А цинічна політика путіна, спрямована проти України, мета якої — показати “велич великої імперії”розкручувалася і продумувалася ним роками. Вона призвела високої ціни за нашу незалежність: ми платимо життями молодих найкращих чоловіків України. Звичайно, кожен, за законами Божими, заплатить свою ціну за содіяне у визначений для нього час, проте нам, українцям, від цього аж ніяк не легше.

Зараз попри високі ціни на продукти, ліки, одяг та інші речі першої необхідності, люди не втрачають надію на розумні рішення нової влади, на пАкращення, яке нам так обіцяв пан азаров. Наш непростий час, як ніколи, вимагає жертовності, ентузіазму, віри, любові до країни, до співгромадян, дисципліни, холодного розуму і гарячого серця, готовності до того, що завтра, тобі, жінці, яка хоче дітей, потрібно буде заряджати автомат і відстрілювати антиукраїнців.
А поки що…

Жінки сушать овочі і роблять заготівки на борщ для бійців, волонтери, не покладаючи рук, збирають допомогу для вояк, а діти підтримують їх малюнками.
Лише це, надія на те, що все буде добре як в “Океан Ельзи” у кожного з нас та інстинкт самозбереження не дає людям зневіритися повністю у цьому житті, у цій країні…

Юлія Бондар, Кіровоград

Плаче ненька!

Стандартный

Всю свою історію Україна боролася за незалежність, за українську мову, і ось що вона отримала, ви подивіться, що з нею стало. Останній рік став для України плямою, яка є дуже болючою та кровавою. Небажання екс-президента входити до ЄС призвели до трагічних подій на майдані Незалежності у Києві. Ці події вже прийнято називати “революцією гідності”. Народ України зміг об`єднатися в нелегкий час та зупинити цього терана ціною власного життя. На превеликий жаль, на цьому страждання неньки України не закінчились, а все тільки почалось…
Анексія Криму…
Війна на сході України…
Тисячі загиблих, як мирних мешканців так і військових…
Всі ці події змусили нас розплющити очі на те, що протягом всього існування України робилось все для її руйнування та знищення. Українська армія була неспроможна протистояти зовнішній агресії. Всі силові структури були демаралізовані. Але незважаючи на все, знайшлись небайдужі, котрі намагались й намагаються до сих пір допомогти — це волонтери, які зробили вагомий внесок для допомоги воїнам в зоні АТО, а токож рішучі патріоти, котрі вирішили встати на захист своєї батьківщини.
Крім самих бойових дій, ми також маємо інформаційну війну. На російському телебаченні фальсифікують новини, створюють неправдиву інформацію, чим вводять всіх в оману, намагаючись зробити з нас агресорів, а себе зображують миротворцями. Росіян зомбують новинами, показують, що в Україні владу захопили Бендерівці, всіх катують та вбивають.
Дивлячись на всі ці події, ми повинні бути впевнені в рішучості наших дій. Сподіватись на найкраще. І пам`ятати — разом ми єдині.
Слава Україні!!!

Катерина Лененко, Кіровоградська обл., с. Соколівське

Що ж таке «патріотизм» і яку людину можна назвати «патріотом»?

Стандартный

Раніше я не замислювалась над сутність цього поняття, над своєю українською самосвідомістю, над глибиною свого патріотизму. Я навчалася в українській гімназії, виховувалась в українофільній, але майже російськомовній родині, добре знаю українську мову, деякі традиції та звичаї, з дитинства знала гімн, оскільки так мене виховували з малих років. І я вважала, що це норма для кожного громадянина.
Але після останніх подій я с подивом побачила, що велика частина жителів мого міста навіть цього не знають , не хочуть знати, і навіть ненавидять країну де живуть. Я не знаю, як можна народитися і жити в країні, все життя користуватися всіма її благами і не поважати і не любити цю землю!
Зараз я впевнилася, що просто жити в Україні та любити її, толерантно ставитися до своїх земляків, розмовляти на українській мові – це ще не патріотизм. Це норма для кожного громадянина своєї країни.
Я кожного дня переконуюсь, що патріотизм – це робити конкретні корисні справи для своєї Батьківщини , для її зміцнення та розвитку і рішуче виступати проти тих, хто її руйнує та завдає їй шкоду. Я вважаю, що ці люди — це жителі з низьким рівнем свідомості, це вороги моєї Батьківщини , які сіють ворожнечу навколо своїх співвітчизників , пригнічують своїх співгромадян.
Мої однолітки та знайомі часто говорять про «бандерівців» та «нацистів». Я їм намагаюся довести, що не треба плутати націоналізм з нацизмом . Націоналізм – це любов до своєї нації, а нацизм – ненависть до всіх інших.
Я часто приймаю участь у суперечках та бесідах з ними про сучасні події, намагаюся переконати людей , приводжу різні історичні факти. Часто в таких розмовах я задавала питання: « Чому коли росіянин захищає свою країну – він патріот, а коли українець захищає свою країну від чужинців — нападників – він «фашист» ?». «Чому коли росіянин говорить на російській мові – він «просто русский», а коли українець розмовляє на українській мові – він «Петлюра недобитий», «Бандерівець», «Націоналіст» ?»
«Чому, коли росіяни лізуть до нас, в чужу країну, воювати , вони – патріоти, які відстоюють інтереси своїх громадян. А коли ми захищаємося або допомагаємо своїй армії – ми «хунта»?».
Але з цими людьми дуже важко розмовляти, у них ненормальне, нездорове сприйняття реальності. І логічних відповідей на ці та багато інших запитань отримати неможливо.
Про патріотизм судять не по словам, а по справах людини. Почуття патріотизму є виявом гордості за свою батьківщину, за матеріальні й духовні досягнення свого народу, готовність ставити інтереси своєї Вітчизни вище за свої власні.
Я переконана, що зараз кожен повинен посилено працювати на благо держави. Я не можу піти на війну, купити БТР або тепловізор. Але зараз важливий кожен, навіть самий маленький внесок у хід війни. Ми разом зі своїми друзями різними способами допомагаємо нашим солдатам, які біля нашого міста: відвідуємо їх на блок-постах, приймаємо участь у волонтерській діяльності, підтримуємо зв’язки з хлопцями з Західної України з організації «Будуємо Україну разом», ходимо на народне віче відстоювати свої права, проводимо різні акції, спрямовані на збір грошей та речей для армії.
Наша велика проблема в тому, що за 23 роки незалежності у нас не було загальнонаціональних цілей і більшість людей сходу не відчували себе як громадяни держави, як націю; не виховувалася гордість за свою країну; не пишалися нею, а все оглядалися на «братів». Ми розплодили велику кількість анти-патріотів, зрадників, ненависників України.
І зараз за це ми платимо величезну ціну — у цій війні гинуть найяскравіші патріоти, цвіт нашої нації.
Я впевнена, що саме жителі Донбасу винні в цій війні. В нашу спільну домівку вона прийшла через те, що вони дуже голосно кричали «Росія». І ось вона прийшла, ця гидка, імперська Росія зі своїми чеченцями і зброєю. Саме вони покликали війну в мою Україну і мають проклясти себе за це. За роки незалежності в Україні не було ні одного теракту, військових сутичок. Але вони хотіли «жити як в Росії». І ось воно: «ласкаво просимо» у пекло і руїни. Жоден українець тепер не може почувати себе у безпеці.
Але тепер у нас є ціль – побудувати суспільство, протилежне російському.
І ми маємо подякувати Росії хоча б за те, що вона показала більшості з нас наскільки ми любимо свою землю; за те, що з руїн відродилася Українська Армія і показала на весь світ силу духу українського солдата, який може без зброї зупинити армію агресора; що виявила величезну кількість патріотів нашої Батьківщини, за те, що згуртувала наш народ.
Я переконана, що народ який не має національної свідомості – це гній на якому проростають інші нації і народи.
І я вірю, що з такою кількість патріотів Україна переможе у цій страшній війні. Бо Україна – це така країна, де живуть сильні і сміливі чоловіки, віддані, сильні духом жінки, де прапор має два кольори Світу – небесний та сонячний. І ніхто ніколи не зламає цих людей.
А якщо ми і встанемо на коліна – то тільки перед Богом!
Слава Україні!

Наталія Асмолова, Краматорськ

Яке наше майбутнє

Стандартный

Сьогодні так трендово говорити про майбутнє, особливо наголошуючи, що воно в руках сучасної молоді. Наразі безліч тренінгових програм запевняють, що вони вирощують молодих майбутніх лідерів, проте що взагалі для нас означає майбутнє, як ми його розуміємо і що готові зробити, що б воно відбулося, мало хто замислюється…
Багато хто скаже, що майбутнє — то завтрашній день, місяць, рік, але тут варто подумати, чи не є це лише продовженням теперішнього?
Мало хто хоче ризикувати і робити зміни, які спроможні забезпечити нас майбутнім, а не просто продовженням того, шо ми маємо, адже інше модне сьогодні поняття, це «стабільність», а для розвитку особистості — це глухий кут. Виконуючи щодня один і той самий план: робота-дом-кухня-робота, ми не створимо майбутнього, а лише працюємо над продовженням теперішнього.
Для майбутнього потрібні зміни, зміни у поведінці людей, подолання байдужості, яке добре характеризує вислів «моя хата з краю…», сприйняття того що ми маємо із подякою, толерантність та збереження миру на Землі.
Ми можемо продовжувати дивитися фільм, що нам не довподоби, або ж маємо можливість його вимкнути, та знайти те, що нас приваблює… Так само і в житті — ми або задовольняємося так званою «стабільністю», або залишаємо зону комфорту і ідемо втілювати свої мрії, та створювати своє власне майбутнє, а не продовження вчорашнього дня.

Ціна демократичного майбутнього

Стандартный

«Не уподібнюватися звірам».

Ці слова належать великому італійському поету XIV ст. Данте Аліг’єрі. Вони актуальні сьогодні і будуть актуальними і завтра, тому що інакше миру не буде, війнам не буде кінця. Шкода, що Путін більше захоплюється філософією Ніцше, який виправдовує агресію сильного і що дана філософія формує менталітет цілого народу.

Точкою відліку початку протестів в Україні є 21 листопада 2013 року як реакція на рішення КМУ про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Станом на ніч 30 листопада внаслідок дій «Беркуту» постраждали щонайменше 79 осіб, більшість з яких студенти.

Генеральний консул України в Стамбулі Богдан Яременко заявив на своїй сторінці у Facebook, що

“Доступні 30 листопада 2013 р. описи, фото і відео нічних подій свідчать, що мирну демонстрацію не розганяли, а ліквідували, знищували, попередньо оточивши і позбавивши мирних цивільних можливості врятуватися. Так діють карателі і окупанти. Так діяли фашисти.”

Події 30 листопада 2013 року стали переломним моментом змістивши акцент протестів із проєвропейського на антиурядовий.

Причини, чому український народ вийшов на Майдан (згідно з дослідженнями, яке провели Асоціація політичних психологів України та Інститут соціальної та політичної психології НАН) :

мотивація змінити життя в Україні характерна 50% протестувальників;

— змінити владу бажали 39%;

— відгукнулись на заклик опозиції лише 5% громадян.

Протягом грудня 2013 року-лютого 2014 року загинули більше сотні людей та тисячі були поранені. Людей, які загинули називають «Небесна Сотня».

Найкривавішими днями в Україні стали події 18-20 лютого 2014 року — силове протистояння між силовиками та протестувальниками. Під час протистояння за інформацією МОЗ України загинули 82 особи і постраждали 622 людей.

Якими були ці дні для учасників Майдану? Відповіді немає.

41 хвилина тривала вічність… Так на  YouTube називається 41-хвилинне відео бійні на вулиці Інститутської біля Майдану, коли загинули понад півсотні протестувальників.

Важко описати відчуття, які виникають, коли пишу статтю. Це страшні часи, коли в новинах тільки відео розстрілів та фото вбитих людей, які лежать просто на вулицях Києва.

21 століття. Як таке в принципі може бути?

З того часу я більше не люблю гуляти по Майдану Незалежності. Тепер це місце скорботи. Там земля полита кров’ю Героїв.

В середині квітня 2014 року розпочалася Війна на сході України.

Незважаючи на Мінський меморандум від 20 вересня 2014 року, в якому представники України, Росії та ОБСЄ досягли порозуміння щодо наступних кроків двостороннього припинення вогню, миру в Україні немає. Станом на 30 жовтня 2014 року, бої і обстріли продовжуються. Люди і далі помирають кожного дня.

В нас з’явився шанс на демократичне майбутнє. Але занабто «дорогою ціною» — ціною життя і здоров’я людей, яким не байдуже майбутнє нашої країни.

Війна вже майже рік. Змінюється суспільство, змінююся я… Розумію, що потрібно розвиватися, спілкуватися, робити соціально важливі дії, адже ми маємо вплив на владу, ми її формуємо. Дуже часто люди не знають конкретно чого хочуть від тих, кого вибирають. Це є наслідок нашої замкнутості у собі. Ми мало подорожуємо, вивчаємо як живуть наші сусіди в Європі. Так, ви скажете, там багато нашого народу. Але вони зайняті важкою фізичною працею і не досконало володіють іноземною мовою. Внаслідок цього їм важко  вивчати економічну, політичну, соціальну політику урядів тих країн, де вони працюють.

Майбутнє за молоддю, яка розуміє, що потрібно вчитися.

Йде війна. Чи пам’ятаємо ми про це постійно? Ні. Що це? Байдужість? Наслідок однієї з рис нашого менталітету: «Моя хата скраю.»? Не знаю. Людська психіка настільки пластична, що швидко забуває, якщо це її не стосується, або ж якщо не може витримати психологічного навантаження. Не забувають ті, хто втратив сина, батька або чоловіка в період Майдану або на Сході України. У тих людей душа болить кожного дня.

Так у всіх відбулася переоцінка цінностей. На мої запитання, як вплинули на них події, які зараз відбуваються в Україні (мається на увазі війна) люди відповідали наступне:

  • не загадуємо наперед, більше живем сьогоденням;
  • менше думаємо про багатство, вчимося тішитися тим, що маємо;
  • більше цінуємо здоров’я і життя.

У всі віки були і є так звані «фарисеї», які і кричать «Героям Слава», а самі накопичують багатства, забруднюють природу і ведуть тільки споживчий спосіб життя.

Деякі люди забули, що під час війни необхідно вести більш аскетичний спосіб життя. Маєш зайві декілька тисяч гривень – купи солдату бронежилет, каску. Цим ти врятуєш людину і можливо саме в цьому твоя місія  в житті.

На мою думку найважливіше на даному етапі конфлікту знайти стан оптимальності – тобто стан рівноваги у відносинах між Україною і Росією, порушення якого не буде вигідне жодному. Даний шлях і обрала світова спільнота, яка застосовує політичні та економічні заходи направлені на припинення агресії Росії проти України.

Сценарій «замороженого конфлікту» за прикладом Абхазії в Грузії не для нас. Україна не буде мовчки сприймати ситуацію status quo antebellum (лат. статус кво анте беллум). Ми не будемо постійно жити в положенні перед початком війни або в її очікуванні. Адже весь демократичний світ підтримує нас.

Попереду дуже багато, але я сподіваюся, що кроки політиків будуть правильними, обдуманими і направленими на поліпшення ситуації в Україні. Інакше і не може бути – за нами стежить весь світ.

Марія Вівчар,

Чернівці

Война – это мир?

Стандартный

Антиутопия «1984» — практически реальность 2014. Когда наступил тот переломный момент, который поставил с ног на голову жизнь людей Донбасса? К чему привели эти изменения и как они повлияли на мировоззрение людей?
Пожалуй, все эти вопросы являются риторическими. Большая политическая игра продолжается, страдают люди, но история свидетельствует об одном – агрессор никогда не оставался победителем.
Донецк, 27 мая, мое утро, как всегда, начиналось с проверки новостей, в этот день они были абсолютно неутешительными: ограбили фан-шоп и подпалили спорткомплекс «Дружба». Это были не первые инциденты, но именно это утро стало двигателем к принятию решения. Ситуация выходила из под какого-либо контроля, это ужасно, когда грабят «Метро», компания, которую ты ценишь и уважаешь, когда люди бояться выйти из дома, потому что вчера была перестрелка, когда главная улица города проста пуста, нет пробок, пожалуй, последнее вселяло наибольший страх. Все лето я надеялась, что может все стабилизируется, но, глава «братского народа» никак не хочет прекращать свою игру. Мне пришлось переехать в другой город. Большинство моих друзей разъехались: кто по Украине, кто уехал в Германию или Польшу. Безусловно, жизнь продолжается, человек приспосабливается ко всему, но какова цена всего этого? Почему столь шикарное геополитическое положение Украины играет против нас? Следуя Бжезинскому, Украина – это буферная зона между Западом и Россией, но не стоит забывать, что эта буферная зона наделена огромным потенциалом и большим количеством ресурсов, в том числе и человеческих. При правильном использовании которых, мы имеем все шансы быть высокоразвитым государством, а для этого, хотя бы, не стоит допускать того «оттока мозгов», который произошел летом 2014.
Мы сами строим историю и мы, как прогрессивное поколение имеем возможность хоть что-то изменить к лучшему. И если, война – это мир, свобода – это рабство, незнание – сила, стоит задуматься о мире, свободе и силе и не допустить того, чтобы «Большой брат» следил за тобой. І тоді, все буде добре, для кожного з нас.

Ирина Юрченко, Львов

Экономика и экология в Украине

Стандартный

Даже не являясь специалистом в области экономики и экологии, можно заметить удивительную зависимость этих двух факторов нашей с вами жизни.
Уже на протяжении двух месяцев по всем главным телеканалам страны, в прайм-тайм, обсуждается одна и та же тема – как сберечь свои деньги и не тратить лишнего. Конечно, в этих телевизионных сюжетах затрагиваются многие аспекты жизни украинцев, но сейчас я мне бы хотелось обратить внимание именно на те, что направлены на экономию денег и уменьшение вреда для окружающей среды одновременно.
Утеплить дом, чтобы тратить меньше на его обогрев, мыть фрукты и овощи в отдельной кастрюле, а не под проточной водой, готовить еду в домашних условиях, а не покупать полуфабрикаты и так далее. Кто-то может сказать, что эти примеры довольно-таки мелочны, но, как по мне, они являются показателем. Безусловно, подобная экономия возникает не как забота об окружающей среде, а скорее как реакция в связи с повышением цен на коммунальные услуги и не только на них. Но факт все равно остается фактом — украинцы стали более «экологичными». В Европе подобные мелкие процедуры уже являются нормой на протяжении долгого времени. Европейцы умеют экономить и знают, как это делать. Причина одна и та же – растущие цены на «коммуналку».
Наше общество меняется, даже не замечая этого. Кто бы мог подумать, что положительное изменения в отношении окружающей среды и, прежде всего, лично себя будет вызвано резким повышением тарифов ЖКХ. Мы видим, как один негативный фактор привел к целой положительной тенденции в нашем обществе. Конечно, остается надеяться на то, что в будущем изменения в сознании украинцев будут вызваны только лишь позитивными факторами.

Антон Назаренко, Запорожье

Візьми і навчись: ІТ-освіта в Черкасах

Стандартный

Ми живемо у час великих змін. Нехай це звучить пафосно, але це так. Покоління вічного чекання та критики відходить у минуле. І хай я ще дуже часто чую про те, що «в усьому винна влада», «проста людина нічого не може», «олігархи порішали все за нас» і «в від держави нічого хорошого не дочекаєшся», але я чую та бачу і щось діаметрально протилежне. Коротко розповім один приклад із життя мого невеликого міста, який, як на мене, показує що ми рухаємося, рухаємося вперед і вгору.
Тож, стояло собі на Дніпрі місто Черкаси. Стояли в ньому заводи, стояли декілька ВУЗів. В ВУЗах сиділи студенти і вже бачили, як після отримання диплому піднімають руку догори і радісно вигукують: «Вільна каса!». Проблема не свіжа і не оригінальна. Але були в Черкасах хлопці, які не пішли в Макдональдс, а пішли в світ ІТ. І дійшли до того, що стали дуже-дуже хорошими спеціалістами в цій галузі. Все було б не так вже й цікаво – працюй, заробляй і радій життю. Якби не одне але. В хлопцях прокинулось щось, на перший погляд, дивне і незвичне для маленьких Черкас. Хлопці вирішили навчити ще когось тому, що знають самі. І тут – дивна дрібниця номер два: навчити безкоштовно, професійно і на практиці. Так було створено GeekHub – «проект, що надає можливість талановитій молоді отримати практичні знання та навички в сфері розробки програмного забезпечення та IT в цілому». За 4 роки існування проекту кількість курсів зросла від 4 до 16. Цьогоріч на відбір записалося більш як 1500 людей, які пройшли тестування та співбесіди, і з яких було сформовано групи на кожен із 16-ти курсів. У групах до 15 учнів. Усі викладачі – супер-професіонали, які активно працюють в ІТ-компаніях і готові безкоштовно ділитися своїми знаннями. Умови участі у курсах – висока мотивація, готовність вчитися і працювати. Близько 80% випускників GeekHub отримують роботу одразу після завершення курсів. Всього півроку навчання дає можливість отримати знання і навички для роботи. Це неабияка конкуренція ВУЗам, де 5- 6 років ми вчимося тому, що мусимо забути, коли приходимо на роботу.
Отака маленька ініціатива в маленьких Черкасах вже 4 роки дає Україна і всьому світові професійних, свідомих та активних айтішників. І ні влада, ні олігархи цьому не завадять. Мене особисто цей приклад надихає. Я бачу, як мої однолітки стають на ноги і власними руками і головами не лише знаходять роботу, але і створюють робочі місця для інших, і взагалі перетворюють суспільство навколо себе на таке, в якому хочеться жити.
Даша Мирошніченко, Черкаси

Інформаційна війна і медіа-простір як передумова для російського військового вторгнення в Україну

Стандартный

Україна – це держава геополітичного значення в Балто-Чорноморському регіоні, де відбувається «гра» суб’єктів світового впливу. Анексія Автономної Республіки Крим Російською Федерацією, військова агресія і підтримка сепаратизму на Донбасі – це не що інше, як  «гідридна» війна Путіна і його бюрократично-номенклатурного апарату  проти української нації. Ця «гібридна»  війна має свої методи це : тероризм, «штучний» сепаратизм, економічний тиск і найголовніше – інформаційна війна, яка фактично «зомбує» російський народ і спрямовує його проти України.

Підходячи до цієї тематики критично, можна стверджувати, що ця війна готувалася заздалегідь і головним інструментом на цьому шляху був інформаційний простір, де ЗМІ  спаклюжуючи об’єктивність, готували російське суспільство до майбутнього штучно створеного конфлікту. Без головного агресора – Путіна цей конфлікт ніколи б не виник.

Саме через медіа-ресурси в Росії сформувалась така ситуація, що призвела до порушень прав людини. Байдужість і покора виховувались роками через ЗМІ. Нав’язувалась думка, що нічого не можна змінити. А тепер маємо  вже схожу ситуацію в нашому  українському Криму і Донбасі. Вдумайтесь, що найперше зробили окупаційні війська Путіна увійшовши в Крим? Які об’єкти для них були першочерговими і стратегічними? Звісно, телевізійні центри. Відключити українські телеканали і пустити в ефір російські – це була першочергова їхня мета. Унеможливити комунікацію і відрізати окуповану територію від українського медіа-простору. Боротьба за медіа є не менш важливою за військову силу.

Іде тотальна маніпуляція з боку російських ЗМІ. Об’єктивні журналісти переслідуються і піддаються репресіям а їх матеріал не   оприлюднюється.

Давайте розглянемо, що ж тепер відбувається в українському інформаційному просторі!

Ситуація тут краща через політичний плюралізм та багатоманітність думок. Але в українських  ЗМІ теж простежується маніпуляція нашою свідомістю. Інформація, що попадає в пресу не є правдоподібною. Факти в більшості випадків не відповідають дійсності.

На позачергових парламентських виборах 2014 року нашу державу знову намагаються розділити на Західний і Східний електорат. Соціальні мережі переповнені ненависницькою пропагандою як в сторону Росії, так і навпаки.

І тут вже маємо «палицю двох кінців» – перша сторона – ненависть українців до Путіна і його апарату, який уособлює імперіалізм,  а друга – це російський народ, що  вважає найбільшим своїм ворогом Україну.

Маємо конфлікт між двома державами і, як передумову маємо програну інформаційну війну, а це може призвести до геополітичного зіткнення цивілізацій, що по-суті вже відбувається.

Що ж можемо ми?

Вихід є з будь-якого конфлікту. І ми безперечно можемо вплинути на його вирішення.

Політика озброєння, умиротворення агресора і введення санкцій проти Росії – це справа політичних суб’єктів і нашої держави. Справа ж наша, людей, що вміють подивитися на це все зі сторони, вміють думати критично і перевіряти факти, бути активними в медіа-просторі, висвітлювати об’єктивну інформацію. Це унеможливить перетворення нашого медіа-простору до того, що зараз існує в Росії. Адже, як бачимо, зараз в ЗМІ потрапляє безліч інформації, що не є правдивою, не має жодного підґрунтя і скерована  на розпалювання ворожнечі в середині суспільства.

Ми можемо це унеможливити шляхом об’єктивного інформування громадян про перебіг подій. Варто створити команду людей, які зможуть над цим працювати.

Історія свідчить, що  при світових війнах  безневинні   втрати рахуються мільйонами. Цього потрібно максимально  уникнути. Адже, найголовніше право людини – це право на життя.

Як бачимо, нам є над чим працювати і в свою чергу, зберегти тисячі людських життів. Отож, думаймо!

Кондратюк Борис,

Ужгород, жовтень 2014